Форум фермерів України

свіжина:

Буріння свердловин на воду

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]




Створити нову тему Відповісти  [ 8 повідомлень ] 
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Іван Левченко
ПовідомленняДодано: Нед червня 03, 2012 1:17 pm 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: Нед лютого 19, 2012 2:19 pm
Повідомлення: 3156
Звідки: Вінницька обл.
Іван Левченко.

День народження: 8 лютого 1952 г.
Випускник Запорізької середньої школи-інтернат 9. 1969року.
Учитель української мови та літератури, кандидат історичних наук, доцент.
Запорізький державний педінститут, Академія суспільних наук

Про себе.
Працюю на Волі.
Захоплення на дозвіллі - вірші. Видав 10 авторських книг. Випустив аудіоальбом "Синові". Член Спілки письменників України. Заслужений журналіст України. Кандидат історичних наук. Доцент.

Дощовий ранок


В кімнаті нашій зранку тиша – тиша з тиш.
А за вікном дощить. І вітер шаленіє.
Погляну: ти ще спиш – так солодко ти спиш:
Нехай би сил набралась вволю ти – волію.


Лиш наш мазунчик кіт, що вже давно не спить,
Затягує надсадно "Няв!", бо їсти хоче.
Розплющуєш спросоння очі ти в цю мить.
Вдивляє в тебе кіт свої голодні очі.


Я й не отямивсь ще – до кухні ти летиш.
Кіт за тобою слідом мовчки радо дибка.
Поїв – улігся знов. В кімнаті тиша з тиш.
І тільки дощ знадвору стукає у шибку.



Іван Левченко, з книги "Не губімо в собі Україну!",

Севастополь, 2011 рік

Прочанка

У церкві дзвонять – людно так:
Благословилася неділя.
На вході, певно, сирота –
Дівчатко зупинилось.


Несміло ручку простяга
І щось шепоче: дзвін – не чути.
Хтось дасть – шматочок пирога,
Хто гривню – добрі люди.


Перехрестилося і знов
Стоїть, про себе щось шепоче.
Святково вдягнений, пройшов
Зі свічкою повз хлопчик.


А потім повернувсь і їй
Свою запалену дав свічку.
Ласкавий вогник золотий
Осяяв страдне личко.


"Спаси Господь!" – чи хто сказав,
Чи то мені почулось…
І несподівана сльоза
На очі навернулась.


А дзвін не мовкне й людно так.
Дівча біля ікони –
Цілує Господа Христа.
І низько б’є поклони.



Іван Левченко, першодрук

Молитва

Не дай, мій Господи, дожити
До тих гірких ночей і днів,
Коли залишуся самітний
І надокучить все мені.


Не дай, мій Господи, ті миті,
Коли одвернуться усі,
Моя рідня – кохана, діти,
І навіть Ти – на небесі.


Не дай, мій Господи єдиний,
Дожить ганебної пори,
Коли поділять Україну
Нові вожді-диктатори.


Не дай, мій Господи великий,
Щоб рід без мови занімів.
Тоді не вибратись вовіки
Йому з духовної пітьми.


А доти – є він. І єдиний.
Не кинь його в скорботний час.
Молюсь за рід, за Україну:
Помилуй, правий Боже, нас!


Не дай вдягнуть ярмо колишнє –
Німих, впокорених рабів.
Бо це, мій Господи Всевишній,
Розчаруватися в Тобі!

Іван Левченко, першодрук

Сюрприз

Прощайте, Весно! Ви були
Чи лиш наснилися – не знаю:
Усе так швидко проминає…
І диво – липи зацвіли.


Такий травневий Ваш сюрприз.
А ще ж до липня – ждати й ждати.
Ходімо червня зустрічати:
Діждались літньої пори.


Зайшовся одуд в ранню рань –
А спробуй-но з таким заснути.
Питання бути чи не бути
Для Вас – найважче з запитань.


Я ж бачу – Вам би ще та ще
На сонці грітися та грітись.
І фарбувати дивні квіти
Та умивати їх дощем.


А вже в дорогу: день чи два,
І треба буде попрощатись.
Я, Весно, буду Вас чекати
Бо я ж не можу, щоб без Вас?


Ви по-англійськи – тихо так,
Щоб я немовби й не помітив…
Сюрприз Вам вдався: справжнє літо,
І липа в цвіті – золота.


Прощайте, Весно! В добрий час,
Поплачмо разом: Ви – дощами,
Я – неутішніми словами,
Бо я люблю, щоб знали, Вас!



Іван Левченко, першодрук


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Іван Левченко
ПовідомленняДодано: Нед червня 03, 2012 1:45 pm 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: Нед лютого 19, 2012 2:19 pm
Повідомлення: 3156
Звідки: Вінницька обл.
Казка



Як і що б там не було,
Било б тільки джерело
Слів, думок, бажань і дива…
І від того, що є ти,
Міг собі я заздрити:
Ну, до чого ж ти красива!



Аби воля в тім моя
Та щоб став багатим я,
Тут такі б були оркестри,
Що ні вдень, ані вночі
Не змовкали б, граючи
Лиш про те, що ти чудесна!



Попросив би у весни
Щебетання голосні,
І блакить ясну – у літа.
Восени б – тобі й мені
Сонця теплі промені,
Щоб зимою нам зігрітись.



І щоб море й хвилі скрізь,
І від щастя я іскривсь,
Та щоб мовив: ти – прекрасна!
Боже, як би я хотів,
Що з тобою у житті
Нам така явилась казка!



Заблукала десь вона.
Але вірю: знайде нас.
Вийде сонячний маестро
І замре: чарівна – ти.
Буде мені заздрити.
Чуєш: грають вже оркестри.



Літо-літечко іде.
Може, там і казка десь?
Струменить в надії слово.
Та й спекотне ж літо це.
Ти від спраги – джерельце.
Чисте-чисте, бо з любові.



Іван Левченко, першодрук


Проводи



Веселюся до упаду:
Проводжаємо в Канаду
З Василем сусідку Галю ми.
З Позняків Василь, як я,
Галя – подруга моя –
Із Борисполя відчалює…



Пан Василь мені: "Прости,
Я б таку не відпустив!"
І так змовницьки підморгує.
Як вселився в нього чорт:
"А давай в аеропорт
Обламаємось дорогою!"



Ну, й вигадник пан Василь!
Галя викличе таксі,
І зостанемося з носом ми.
Я кажу: нехай летить.
Скільки можна вже просить?
А Василь: "Удвох попросимо!"



Він заходить іздаля.
Галя слуха Василя
Та як присне сміхом: "Хлопчики!
Я вже цілий рік, як жду
Отой виклик в Канаду.
Ви дарма мізки морочите?



Я, звичайно, вас люблю.
Та поїду підроблю.
Ким? Яке це має значення!
Що ходити в жебраках
На своїх на Позняках?
Словом, любі, до побачення!"



Ех, так весело було –
Як рукою все зняло:
Так ми гірко попрощалися…
Хто поможе цій біді –
Галя десь у Канаді.
А ми з носом вдвох зосталися.


Іван Левченко, першодрук


Цирк


Мені б світ заочі піти,
Лиш би не бачить наодинці,
Як в Раді б’ються українці,
Не змігши згоди досягти.


А що? Дивіться – можна й так:
Чого соромитися – в рило,
По голові, щоб кров’ю вмились
Та походили у бинтах.


Чудовий привід – гамсели,
А там суди та пересуди.
Поговорити є що людям,
Бо від турбот відволікли.


І олігарх долоні тре:
За це не гріх і заплатити!
Для чого в цирк іще ходити:
Вмикай екран: чия бере?


І тільки жаль отих дітей,
Що гамселять у барабани.
Ніхто їх слухати не стане,
Хай навіть б’ються за святе.


Вони у того цирку – тло.
Не сумніваюсь – варті шани.
Та згаснуть лиш телеекрани,
Все буде так, як і було:


Одні водитимуть козу,
А інші братимуть трибуну…
На стінку стінка знов посуне,
В лікарню битих відвезуть.


То хто ж врятує від біди?
Ніхто, як сидьма всім сидіти.
Зумієм клоунів змістити,
І цирк поїде. Назавжди.



Іван Левченко, першодрук


Любіть!


Життя мені так любе, як ніколи
Немов попереду – років-років!..
Коли замкнеться неминуче коло,
Я б про одне-єдине попросив:


Не забувайте (не мене – не треба
Ні поминань, ні почестей мені!)
Любити землю під високим небом.
А ще – цінуйте радощі земні.


Бо неповторна кожна мить життєва:
Була й нема, тому і зветься мить.
З мільйонів істин лиш одна суттєва:
З людьми по совісті – по правді жить.


Брехнею, кажуть, можна світ об’їхать,
Та повернутись лиш не випада.
Бо від неправди все на світі лихо.
А з правдою і лихо – не біда.


Не можна біле сплутати із чорним.
Хто маже дьогтем – забрудниться сам.
Своїм життям людина неповторна.
Краса людини – то душі краса.


Якщо чинив по-людському на світі,
Нікому зла та лиха не робив,
Тобі так легко і так просто жити.
Не мучить совість. Страх і поготів.


Коли ж лихе щось маєш за душею,
Воно як тінь над нею нависа.
Бо можна світ об’їхати брехнею,
А суд найважчий, що вершиш ти сам.


Якщо нема душі твоїй спокою,
Згадати сором, що пече тобі,
Спокутуй гріх, що став ганьбою.
Не дай душі погрузнути в ганьбі.


А по собі лиши один лиш спадок –
Свою любов до рідної землі.
Життя – це мить, котра дарує радість.
Це розумієш лиш на схилі літ.


Тому воно і любе, як ніколи.
Тому й цінуєш по останню мить.
Коли замкнеться неминуче коло,
Я, врешті, знаю, що мені просить.


Окрім прощення, хай тієї миті
Ще два рядочки з вуст моїх злетять:
Любіть життя, що найцінніше в світі,
І рідну землю, що і є життя.



Іван Левченко, першодрук

Склянка з окропом

Люблю, коли ранок і склянка з окропом.
Ти вип’єш її, й півгодинки є часу,
Аби прилягти у розбуджене ліжко,
Де я вже принишк у надії – а раптом...


До того ще треба набратись терпіння.
Ти очі закрила, і бозна-що в тебе на думці.
А руки мої укотре вже вивчають рельєфи –
Від кратера вуст і до кратера лона.


Ще мить, і дріж-іскра пронизує тіло.
Воно відгукнулось, завмерло – чекає:
Цей дотик – як натяк і ніжності прояв.
І як не злякати вже пійману хвилю?


У нашім мовчанні – прелюдії цій ритуалу –
Такі красномовні лиш руки і вигини тіла.
Ще магма кипить десь у кратерах лона і плоті.
І стогін ще десь там – завмер у гортані.


Де я і де ти? Ми насправді уже одне ціле,
Куди летимо ми – в провалля, до неба?
Аби тільки втримати тіло в обіймах,
Бо в нас, ув обох, мов пробилися крила.


Ми – ангели? Що ти – ми грішники вічні:
Такого гармидеру світ ще не чув і не бачив,
Як ринула магма із кратерів плоті і лона.
Ледь склянка не тріснула – той був ще стогін!



Іван Левченко, першодрук


Спересердя

Розминаю шию, стопи:
Нелегкий шлях до Європи.
Ще й автобусом із Києва…
Правда, ми такі друзяки,
Що Європі тій до … того:
Ну, заримувать зумієте!


В них проблем своїх до біса:
Всяк рятується від кризи,
Спробуй прихистити кожного!
Від одних лише китайців
Там їм, як серпом по … горлу:
На очах буквально множаться…


І від нас нема завіси:
Клянчим виклики та візи.
Трясемося в кріслах зморено…
А вже там у них так раді,
Як на вулиці їх … діви
Звабно й мило нам підморгують.


Всі обійдем магазини.
І в музей – хоч на хвилину,
Ні – спакуємось буклетами.
Але де б ти не тинявся,
Як приспічить, в нас би… Словом –
Там порядок з туалетами.


От нам вогник теж зажеврів –
Всі до нас примчать на "Євро".
Може, й виграєм щось раптом ми.
Клац та клац – скрізь папараці.
Мрійники! Ми знову в … ямі,
Як прославились терактами.


Підсобити нашій владі
І Європа безпорадна.
Змін чекає про всяк випадок.
Хто нам винен? Дали маху,
Добре, що не шлють нас … далі,
Де вже далі – далі нікуди!


Сил немає, щоб не злитись!
Може, десь не той епітет,
З перцем слово десь вчувається...
Був би з іншим я характером,
Всіх би слав к є… такій матері,
Хто в нас владою вважається.



Іван Левченко, першодрук



Вурдалак



Вам це, може, й не цікаво –
Може, щось було й не так:
Жив на світі прелукавий
Властолюбний вурдалак.



І хоч злодій у законі
І сидів не раз в тюрмі,
Але мріяв про корону.
І на трон зійти зумів.



Чи то зорі так постали,
Чи то з інших вже причин,
Подолав – не без скандалу –
Він найвищу із вершин.



Та народ прозрів невдовзі –
Через рік чи пару літ:
Як це так – всі голі й босі,
А йому дай вертоліт?!



Він гасав на ньому радо –
То на дачу, то звідтіль.
От іще б увічнить владу –
Й більш нічого б не хотів!



Та не склалось, як жадалось:
Здох без крові вурдалак.
Бо в людей її не стало,
А без неї він ніяк!



Словом, хижого паршивця
Прохолов кривавий слід.
Ще казали про умільця,
Що поцілив вертоліт…



Ну, знайшовсь-таки сміливець.
Люди мовби ожили
І, прозрівши, зрозуміли,
Що які ж дурні були.



Чорта з два тепер обдуриш:
Зваблюй гречкою – беруть,
Але ні – за балагурів
Голос свій не віддадуть.



Отакий мені сьогодні
Вурдалак явивсь ві сні.
Встав – дивлюся: наш – на троні.
Вертоліт також при нім!



Значить, кров є з кого пити.
А народу, хоч би хни:
Лиш би зиму пережити,
А там чорт вже не страшний.



"Ще не вмерла!" – чути десь там:
Аж луна ген-ген пішла.
І вгодований з портрета
Шкірить зуби вурдалак.



Іван Левченко, першодрук


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Іван Левченко
ПовідомленняДодано: Нед червня 03, 2012 1:47 pm 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: Нед лютого 19, 2012 2:19 pm
Повідомлення: 3156
Звідки: Вінницька обл.
Оце так фортель



Утнув: простуджений,
Немов контужений,
У ліжку я лежу.
Така, скажу вам, проза –
Не продихнути носом.
І голова важуча –
Я з нею не дружу.



Якщо не та десь рима,
Та бачу – збився з ритму,
Спишіть на біль, будь-ласка,
Найперше – в голові.
Хотів би вас потішити
Ласкавим зранку віршиком,
Але ж, ви розумієте,
Мені не милий світ…



Так душить кашель вражий цей!
Знадвору сонце дражниться.
І хоч би де хмариночка –
Блакить, як вимив хтось.
А тут – не продихнути вам:
Лежу у плед закутаний.
А все одно так холодно,
Що хоч накрийсь пальтом…



Пігулки – моя трапеза.
Невчасно біль цей трапився:
Такого гомінливого
Із ладу вивів біль.
І щоб отак морозило,
Як викупаюсь в озері,
Та ще і дня спекотного,
Не уявляв собі…



Все ходиш півнем-кочетом:
Аби героя скорчити –
Перед всіма, хто трапиться,
Мовляв, я – ого-го!
Від ого-го – вже дутого –
До постелі прикутого –
Як з’ясував, дистанція –
Якісь півдня всього...



От сон мене б знеболив…
Я випив димедролу…
Ну, от останнє слово,
Уже у напівсні:
Шануйтеся з літами!
Кортить щось до нестями,
Не треба з мосту – в воду,
Бо буде, як мені.



Іван Левченко, першодрук


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Іван Левченко
ПовідомленняДодано: Нед червня 03, 2012 2:15 pm 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: Нед лютого 19, 2012 2:19 pm
Повідомлення: 3156
Звідки: Вінницька обл.
Хазяї

Ридай-ридай, самітний пес!
Ти через стінку – у кімнаті.
Мені до тебе не дістатись.
Та й що тобі з моїх словес?


Діждися, псино, хазяїв:
Які вже є – не поміняєш.
Адже не ти їх обираєш,
Тому й терпіти маєш їх.


Це так нагадує мені,
Коли у нас украли владу,
А ми, як діти безпорадні,
Терпляче коримось брехні.


Весь світ дивується на нас:
Отак зібратись на Майдані,
Щоб розігнати бусурманів,
І все утратити ураз.


Вони розвіялись, як дим, –
Слова високі, заклинання…
Вожді вели нас на заклання
І збагатились на біді.


Прозріння пізнє і сумне.
Така зневіра й безнадія.
За стінкою собака виє –
Не заспокоїти мене!


А що із того? Хазяї
Відводять душу десь на дачі.
І байдуже, що хтось там плаче.
Аби лиш добре любим – їм.



Іван Левченко, першодрук


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Іван Левченко
ПовідомленняДодано: Нед червня 03, 2012 8:31 pm 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: Нед лютого 19, 2012 2:19 pm
Повідомлення: 3156
Звідки: Вінницька обл.
Не спізнитися б!

Я так боюсь: настане день –
Гірка це буде дата,
Коли у вічність відійде
Останній із солдатів.


Як похоронка, вість сумна
Проб’ється у новини…
До нас повернеться весна,
І він її не стріне.


А про війну спитають, він
Уже не зможе свідчить,
Як в 45-м брав Берлін
І як цей день увічнив.


І скільки пройдено доріг
І в лігві як добиті
Ті, хто виношував бліцкриг
І владування світом.


Летять роки – безжальний час.
Та, попри вік і рани,
В День Перемоги поміж нас
Простують ветерани.


Все менше їх. І це болить.
Аби лиш не спізнитись
За те, що світ вони спасли,
Їм за життя вклонитись.



Іван Левченко, з книги "Не губімо в собі Україну!", Севастополь, 2011




Сварка


Саджали картоплю: волога земля
Приймала ласкаво її в своє лоно.
І раптом почулися крики здаля:
Сусіди почубились – збіглись сторонні.


Як півники, стали дядьки на межі,
Пішли стусани в хід, тріщала одежа.
Здавалось, ще трішки, й дійде до ножів:
Земельна війна за порушені межі…


За клаптик землі – там, де стежка вузька….
Ну, врешті владналося все – поділили.
Забили на спірній ділянці кілка,
Аби лиш на тім і скінчилось. Аби лиш.


Та, кажуть, не вперше між ними війна:
У того – характер, а в іншого – жадність.
Земелька годує. І сварить вона.
Посіяти злість – ворожнечу пожати.


Сусіди-сусідоньки, щось тут не те.
Не можна так жити – не личить сусідам.
Земля на селі – це, звичайно, святе,
Але ж не від неї насправді всі біди.


Щось коїться в душах у наших таки:
Такі ми осібні і заздрісні стали.
Сварились за межу сусіди-дядьки.
Ми ганили їх. І картоплю саджали.

Іван Левченко, першодрук



Гіркий урок


Отак поїздиш, де хотів,
А потім вернешся додому,
І на душі така утома
Як ще ніколи у житті.


В селі - на батьківщині був:
Кого б не стрів – нестатки всюди.
Такі пригнічені скрізь люди,
Пиячать і клянуть судьбу.


Я їм казав: це не спасе.
Вони ж мені усе "про Юльку"…
Як ніби це така пігулка,
Що лікувати здатна все.


На тих кивають і на тих.
Самі ж осіли на городах
І сподіваються: щось вродить,
Щоб до весни знов дотягти.


Та добре, кажуть, є тюрма:
В Малій Токмачці це – робота.
І головна тепер турбота,
Щоб Київ штати не займав.


Бо вріжуть, і тоді прощай
Копійка – хай і невеличка.
Така ганьба: тюрма – скарбничка,
Тюрма – спасенний людям рай!


О, Севастополь! Ветерани
Ідуть. Трибуна і месії.
Гімн України. Гімн Росії.
Усе до крапельки, як здавна.


Ледь-ледь підправили фасад.
Нема війни, і слава Богу!
І не міняється нічого,
Як в Севастополі парад.


Життя – від бублика лиш дірка.
Хотів хоч словом підсобить,
А люди й далі ладні жить
Без змін. Як скажуть. Гірко!


Погомониш із усіма
І бачиш: справа безнадійна.
Коли під зеком Україна,
То й Україна вже – тюрма.


Будь певен: кожен має строк –
Від буцегарні й до могили.
Чи в молодих хоч стачить сили
Збагнуть батьків гіркий урок?


Гірчать докори ці самому.
Та геть все кепсько вочевидь:
Вернувсь. І тут, дивлюсь, лежить
Якийсь п’яничка перед домом.


В лахмітті рванім і бруднім.
Йому усе – по барабану.
І по коліна море – п’яний.
А дуба дасть, ну й чорт із ним!

Іван Левченко, першодрук


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Іван Левченко
ПовідомленняДодано: Нед червня 03, 2012 8:49 pm 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: Нед лютого 19, 2012 2:19 pm
Повідомлення: 3156
Звідки: Вінницька обл.
Вирок

Прощайте, дерева, узяті в кільце,
Засипані сміттям безжально!
Я бачив, як перед трагічним кінцем
Ви листям тремтіли благально.


У тім трепетанні чув подив, і біль.
Та їх заглушали мотори.
Приречені верби завмерли в журбі.
І клени, що виросли поруч.


А потім не стало ні кленів, ні верб.
Втрамбовував трактор місцину.
Долоні прораб задоволено тер:
Іще одни вийде будинок.


Фундамент заклали. І стіни звели.
І перші прийшли новосели.
Погляну, буває, коли-не-коли,
І настрій стає невеселий.


Неначе вчувається й досі мені
Дерев передсмертне квиління.
Отак повелося: саджають одні,
А інші – корчують коріння.


Чи просто засиплять доверху сміттям,
Щоб тим задихнутися брудом.
І хтозна, що викине завтра життя:
Деревам той вирок чи людям.


Безжально ми нищимо все, що живе.
Підкорюєм досі природу.
Допоки не рухне чи щось не прорве…
От вирок собі і виходить.


Пророди гармоніє, мудра єси,
Ти все врівноважила чітко.
Прислухаюсь: чую дерев голоси.
А глузду здорового – рідко.

Іван Левченко, першодрук


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Іван Левченко
ПовідомленняДодано: Сер червня 06, 2012 1:33 pm 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: Нед лютого 19, 2012 2:19 pm
Повідомлення: 3156
Звідки: Вінницька обл.
Віра


Йти та йти і не спинитись,
Бо спинюся і умру…
Благодать – із сонця й квіту.
Літній дощ змиває бруд.



В нескінченній круговерті
Дні і ночі в даль летять.
От би знати: після смерті
Є усе-таки життя?



Даль хитає головою:
Хто про те на світі зна?
Бачиш: в’ється за тобою
Слід – життєва борозна.



І яке зернятко кинеш,
Чи поет ти, чи орач,
Але підсумок незмінний:
Добрі сходи – з добрих справ.



Перекліпать на догоду
Тим, хто нищить, яко тать,
Вікові святині роду,
То себе у бруд втоптать.



Має вистачити сили
Стать пліч-о-пліч у борні,
Аби кинуть виклик сміло
І безчестю, і брехні.



Завтра може бути пізно.
І безсиле – каяття.
Кожен з нас – повпред Вітчизни,
Хто продовжив їй життя.



Хто ж вкорочував їй віку,
Тих стирає пам’ять, час.
Так ведеться: є великі
І є ниці поміж нас.



Хто ти є, розкажуть справи:
Слід в житті – то слід зі справ.
Не дай, Боже, зла й неслави!
Решту дай мені – добра!



Задля нього й варто жити.
Літній дощ змиває бруд.
Благодать – у сонці літо.
І я вірю: буть добру.



Іван Левченко, першодрук


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Іван Левченко
ПовідомленняДодано: Вів вересня 29, 2015 5:54 pm 
Офлайн

З нами з: П'ят вересня 25, 2015 8:37 am
Повідомлення: 66
Пане Іване,мені дуже сподобались Ваші вірші.Дякую.


Догори
 Профіль  
 
Показувати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 8 повідомлень ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 0 гостей


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете додавати файли у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group
Український переклад © 2005-2011 Українська підтримка phpBB
phpBB SEO